Проповідь на неділю про блудного сина
Яким чином можна „перевести” цю притчу, таку багату і таку дивну, в поняття, які відносяться безпосередньо до нас? Зараз я спробую зробити це ще раз.
Як часто стається, що ми руйнуємо глибокі, повні значення і змісту відношення тому, що звикаємо до того, що людина, яка любить нас, дає, дає щедро, дає постійно, ніколи не нагадуючи про себе: просто дає; і як легко поступово забути того, хто дає, пам’ятаючи тільки дари. Це й сталося з блудним сином, але це стається так постійно і в наших людських взаємовідносинах.
Взаємовідносини встановлюються тому, що якимось дивом ми раптом бачимо людину у всій її красі, в повному значенні цього слова; і потім ця людина своїм життям показує велич, щедрість душі і жертовність. А потім поступово людина для нас все більше втрачає значення, а дари її – навпаки стають все більш значущими. Я не маю на увазі дари матеріальні; я маю на увазі тепло, і ласку, і розуміння, і багато інших речей. Джерело забувається, знецінюється, і „важливою” залишається лише вода, що тече з нього струмочками.
І якщо надалі зберігається таке ставлення, то ми все більше і більше відриваємося від людини; людина існує для нас все менше і менше. Блудний син сказав своєму батькові: „Віддай мені те, що буде моїм, коли ти помреш”; іншими словами: „Давай погодимося, що ти більше для мене не існуєш; мені потрібне лише те, що ти можеш дати...” І як блудний син, ми тоді деякий час живемо з отриманих дарів; наше серце ще зігріте теплом, яке було нам дане, наш розум все ще живе багатством колишнього спілкування. Але поступово і це виснажується, тому що вже не отримує поживи від джерела, і потім перетворюється в спогади, і ми робимося голодними.
Весь той час, що ми могли користуватися отриманими дарами, ми були оточені людьми, які хотіли поживитися від того, що ми отримали: ми були, як і блудний син, оточені людьми, які обліплювали його, поки він був багатим багатством свого батька. Але коли нічого від багатства не залишилося, вони відійшли. І зубожіння ввійшло в його життя знову: він знехтував одним людським взаємовідношенням, а тепер сам був знехтуваний іншими; він залишився один... Він намагався якось прохарчуватися, але харчуватися було нічим, і він ходив голодним.
І ось часто в нашому житті стається так, що, відірвавшись від джерела взаємовідносин, ставши знехтуваним тими, хто думав, що вони зможуть безкінечно пити з струмків, що течуть через нас, ми стаємо голодними. Якщо б тільки в цю мить ми могли усвідомити, що те, що ми забули і втратили, - це якість живих відносин з Богом і живих відносин з людьми, що нас оточують!
Ми не можемо все життя жити на подарунках; життя можливе тільки у відносинах з Богом, і у відносинах з людьми, ніби в безперервному взаємообміні, коли ми стільки ж даємо, скільки й отримуємо щедрість людську і Божу. Але коли ми голодні, коли у відчаї, коли ми, зголоднівши, помираємо, - чи завжди ми згадуємо, що ми відвернулися від Бога, від Живого Бога? Що ми відкинули живий Хліб Небесний? Що ми створили з оточуючими людьми хибні відносини, роздаючи те, що не було нашим, що було взяте в ту мить, коли воно було дане?
І тоді, значить, настав час нам задуматися глибоко й уважно над самими собою, і зрозуміти, що ми згрішили проти батька, проти брата, проти ближнього, проти сестри – проти всякої людини навколо нас. І тоді, значить, настав час повертатися: додому, туди, до тих, хто живив нас, давав щедро, піклувався, і, в решті-решт, до Бога, Джерела всіх благ.
Але так часто, прагнучи повернутися, ми зустрічаємо не батька блудного сина: ми зустрічаємо старшого брата, того, хто ніколи не мав справжніх взаємовідносин любові, дружби ні з нами, ні з батьком. Ми зустрічаємо того, хто може похвалитися, що він завжди був добросовісним, чесно „працював” в домі батька, робив все, що потрібно – але з байдужістю: виконував, як виконують обов’язок, якого не уникнеш, або ж як угоду: як роботу за плату, роботу заради забезпеченості, працю в обмін за приналежність до „дому”, за забезпеченість.
Нам потрібно задуматися над цим; тому що в нашому досвіді людських взаємовідносин ми не завжди тільки блудний син; ми так часто є старшим братом, і того хто приходить до нас і говорить: „Я відпав від спілкування з тобою зі своєї вини, я був – чи була – паразитом, я хочу тепер бути другом!” – зустрічаємо словами (або жестом): „Був час, я був тобі другом! Був час – ми жили в спілкуванні, яке було для мене дорогоцінним, - ти розбив, розбила його! Рани мої загоїлися, але я не хочу більше розкритися! Для мене ти – минуле; ти мертвий, мертва; йди до інших, щоб вони повернули тебе до життя...” Як часто ми є страшим братом?
І ми чинимо не так як батько, який ні в яку хвилину не переставав любити заблудлого сина, навіть в момент, коли цей заблудлий відрікся від нього, знехтував ним, чекав, „коли ж ти помреш”, щоб розпоряджатися всім, що ця людина набула роками праці, мудрості, роками жертовної любові. Батько ніколи не переставав любити; старший брат перестав – або, точніше, ніколи не любив, тільки мав „ділові” відносини з тими, хто його оточував.
А батько вперед біжить, щоб зустріти заблудлого; чи доводилося нам коли-небудь так поступати? Коли хтось нас образив глибоко, жорстоко, - чи зробили ми коли-небудь перший крок, пам’ятаючи, що тому, кого образили, легше зробити перший крок, оскільки він не принизливий, він не таїть у собі страху: а раптом мене відкинуть? – тоді як той, хто образив перебуває в страху від приниження, що його чекає, а можливо, й від знехтування... Чи зробили ми коли-небудь перший крок, щоб повернути до життя того, хто духовно, по-людськи мертвий? Чи готові ми були дати йому перший одяг, тобто огорнути його колишніми взаємовідносинами? Чи готові ми були, коли він змарнував наші скарби, принизив нас, обікрав нас, довірити йому наш перстень, що дає йому владу над нашою особистістю, нашим майном, нашою честю? Чи дали ми йому, як говорить притча, взуття на ноги його, щоб він міг ходити, і ходити безпечно?
Давайте задумаємося в таких категоріях; і якщо ми так задумаємося, тоді кожен з нас зможе побачити, на чому він стоїть; в кожному з нас переплітаються всі елементи цієї трагічної і дивної притчі. Але не достатньо зрозуміти це; зрозумівши, хто ми, ми повинні зробити щось; ми повинні прийняти рішення, ми повинні відректися від тієї особистості, якою ми були до цього часу, повернутися, і просити про прощення, про милість. Просити прощення у Бога легко, тому що Бог видимо, відчутно ніколи не відсилає нас порожніми від Себе, ніколи не говорить нам „йди від Мене!” Але просити прощення у тих, кого ми образили, і хто образив нас... Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
|